З «Мак червоний в росі» Марини Гримич

«…Дніпро це не просто ріка Дніпро це міфологічна ріка, сакральна ріка як Ганг як Ніл як Тибр як Євфрат як Амазонка як Міссісіпі Дніпро це світотворчі води це первісний океан море-окіян з якого і походить весь світ Дніпро це первісний море-окіян а не питна вода а не географічний об’єкт це первозданні води з яких все починається і в яких все закінчується там живе міфічна риба-потвора яка поглинає людей обраних людей і вивергає їх на берег для нового життя…»

Я бачу це… я просто бачу це… дві дівчинки стрибають з мосту у Дніпро…вони летять…їм моторошно і добре…їм лячно і приємно млосно у животі водночас… вони тримаються за руки, не відпускаючи долоні одна одної…вони падають мовчки…без вереску та криків…вони зачудовано дивляться в темну поглинаючу воду, що так швидко наближається…темно-зелене м’яке скло, що готове прогнутися… вибухнути стовпом бризок…поглинути їх… випити їх…запестити їх до нестями у вологих обіймах…огорнути холодом і важкістю…перенести їх в інший світ…двох маленьких українських аліс, що шугонули за невидимим іншим білим кроликом у чорну діру, яка відрита завше і для всіх, але мало хто її бачить… «Відчини мені, сестро моя, о, моя ти подруженько, голубка моя, моя чиста, - бо росою покрилася вся моя голова, мої кучері – краплями ночі!... Зняла я одежу свою – як знову її надягну? Помила я ніжки свої – як же їх занечищу?» «Прийшли ви непрохані – підете неподякувані»… і політ…і порожнеча, що розквітає передчуттям вибуху у животі… живіт – це життя, це від слова «жити»…і вир…і гул вод незлічених…і вас виносить нагору – вже іншими – і для інших… і ви ковтаєте повітря, як причастя до нового світу, який лежить під новим небом – і в ньому є море…і море це – Дніпро…і ви бачите Сонце