![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
sparrow_hawk_uaСвоє, брати та сестри мої, воно просто Своє. Ніхто й не каже, що воно обов’язково ліпше за Чуже. Чуже можна й треба брати, користуватися, навчатися корисних та розумних речей. Обмінюватися досвідом, пізнавати різноманіття культур – то свята справа. Але, коли ти забуваєш Своє, лишаєш його, як непотріб – ти вже не людина на Своїй Землі, а так – перекати-поле, пилюка на вітру, змахне хтось долонею – і ніхто й не помітить.
Хочу навести тут декілька рядків з „Калевали” – то є епос фінно-угорських народів. Він дуже довгий час існував лише у переказах старих дідуганів з маленьких сіл та хуторів. Майже зник, на щастя – саме „майже”. Почалося національне відродження, і вчені та просто ентузіасти-фольклористи почали збирати та укладати в єдиний корпус все багатство свого епосу, своєї міфології, своєї історії. Записуючи руни „Калевали”, вони доводили всьому світові, а насамперед собі, що вони – не безбатченки, що тут був їхній рід, їхня батьківщина... Що „цивілізатори” – місіонери, католицькі та православні, прийшли не на пустку, не „до безтямних варварів”, що в їхніх пращурів була своя віра та своє слово.
Ось рядки, перекладені українською, саме про те, що я говорив.
Люди добрі, я прошу вас,
Не вважайте це за диво,
Що співаю, мов дитина,
Що, мов те маля, щебечу,
Бо ж не був я на науці
У мужів чужих, потужних,
Слів не наших не придбав я,
Не приніс з чужої мови.
Правда, інші там навчались,
Я ж не міг піти із хати,
Геть од матінки моєї;
Я не міг її покинуть,
То ж навчався тільки дома,
Під бантинами комірки,
Де моя матуся пряла,
Де мій брат сидів з різьбою,
Де я жив – мала дитина –
У сорочечці потертій.
Хоч би й як було, а все ж я
Показав співцям дорогу,
Путь їм дав, нагнув верхів’я,
Скинув віти, дав їм стежку,
На прийдешнє дав їм вихід.
Тут от стежечка відкрилась
Для співців мудріших, кращих
І на співанки багатших
В плем’ї тим, що літ доходить,
В підростаючім народі.
Переклав на українську та упорядив „Калевалу” видатний український мовознавець, перекладач, публіцист та науковець Євген Тимченко.
У 1938 році його репресують. Будуть допити, побиття й тортури – „повний набір послуг” нквс. Він не викаже, не зрадить жодного зі своїх колег чи друзів. У матеріалах його справи записано, що він відверто сказав слідчому: „За переконанням я був і є націоналістом, самостійником” Це 38-й рік, нагадую вам ще раз. Він відмовлявся підписувати „списки троцькістів”, але заявляв прохання заносити у протокол свої свідчення про тотальну русифікацію, про знищення квіту української науки та культури, про нелюдські експерименти над українським людом. Слідчі ізолятори, табори, заслання – і врешті решт „на волі” кагєбешники та „радянські патріоти” зацькували його, безнадійно хворого після відвідин гулагу, до смерті.
Коли в мене питають, що це таке – бути українським націоналістом – я завжди згадую цього чоловіка.
Хочу навести тут декілька рядків з „Калевали” – то є епос фінно-угорських народів. Він дуже довгий час існував лише у переказах старих дідуганів з маленьких сіл та хуторів. Майже зник, на щастя – саме „майже”. Почалося національне відродження, і вчені та просто ентузіасти-фольклористи почали збирати та укладати в єдиний корпус все багатство свого епосу, своєї міфології, своєї історії. Записуючи руни „Калевали”, вони доводили всьому світові, а насамперед собі, що вони – не безбатченки, що тут був їхній рід, їхня батьківщина... Що „цивілізатори” – місіонери, католицькі та православні, прийшли не на пустку, не „до безтямних варварів”, що в їхніх пращурів була своя віра та своє слово.
Ось рядки, перекладені українською, саме про те, що я говорив.
Люди добрі, я прошу вас,
Не вважайте це за диво,
Що співаю, мов дитина,
Що, мов те маля, щебечу,
Бо ж не був я на науці
У мужів чужих, потужних,
Слів не наших не придбав я,
Не приніс з чужої мови.
Правда, інші там навчались,
Я ж не міг піти із хати,
Геть од матінки моєї;
Я не міг її покинуть,
То ж навчався тільки дома,
Під бантинами комірки,
Де моя матуся пряла,
Де мій брат сидів з різьбою,
Де я жив – мала дитина –
У сорочечці потертій.
Хоч би й як було, а все ж я
Показав співцям дорогу,
Путь їм дав, нагнув верхів’я,
Скинув віти, дав їм стежку,
На прийдешнє дав їм вихід.
Тут от стежечка відкрилась
Для співців мудріших, кращих
І на співанки багатших
В плем’ї тим, що літ доходить,
В підростаючім народі.
Переклав на українську та упорядив „Калевалу” видатний український мовознавець, перекладач, публіцист та науковець Євген Тимченко.
У 1938 році його репресують. Будуть допити, побиття й тортури – „повний набір послуг” нквс. Він не викаже, не зрадить жодного зі своїх колег чи друзів. У матеріалах його справи записано, що він відверто сказав слідчому: „За переконанням я був і є націоналістом, самостійником” Це 38-й рік, нагадую вам ще раз. Він відмовлявся підписувати „списки троцькістів”, але заявляв прохання заносити у протокол свої свідчення про тотальну русифікацію, про знищення квіту української науки та культури, про нелюдські експерименти над українським людом. Слідчі ізолятори, табори, заслання – і врешті решт „на волі” кагєбешники та „радянські патріоти” зацькували його, безнадійно хворого після відвідин гулагу, до смерті.
Коли в мене питають, що це таке – бути українським націоналістом – я завжди згадую цього чоловіка.
