EGO SUM QUI SUM

«Небо не их. Оно принадлежит мне… немного – тебе. Но не драконам!»

сумасшедший морпех из фильма «Власть Огня» (кто видел – тот понимает)


( Read more... )

Итак, вчера вечерком случился кратковременный дождь. Умыл землю, поникшие от палящего солнца ветки деревьев и траву. На горизонте блестели молнии. Я надеялся на грозу, но она ушла куда-то в сторону. Когда я где-то около полуночи укладывался спать, над головой вовсю сияли звёзды. Но где-то за домом, невидимые мне, были тучи. Били молнии, и синие вспышки озаряли небо. Это очень красиво: чёрное бархатное небо, переливающееся синим огнём. Грома не было слышно.

В квартире такая духота, что я решил спать на балконе. Кинул на дощатый пол одеяло (люблю спать на жёстком), подушку под голову, накрылся простынёй - и на боковую. Свежо, хорошо, над головой звёзды и отблески небесного огня. Вспомнились "Бродяги Дхармы" Керуака, как битники-поэты-буддисты ночуют в горах возле костра и наблюдают созвездия, говоря о вечном.

Спал, как убитый, с большим удовольствием и разноцветными снами. Разбудили меня капли воды на лице. Открываю глаза - вверху бурлят серые тучи! Раскатисто бурчит гром. Гроза!!! %) шумит сильный дождь. Несколько капель сносит ветром и они падают на меня. А я лежу, и жмурю глаза от удовольствия. Снова молния и гром. Ритм капель на жестяном карнизе. Упоительный серый свет, который бывает только во время грозы утром сквозь тучи.

Но вот, гроза уходит. Солнце заливает всё вокруг. Я встаю, выглядываю во двор. Лужи блестят. Ветер колышет деревья, стряхивает капли. Скоро… скоро лучи выпьют лужи, земля снова станет сухой (так помолимся же за новый дождь, братья и сёстры! :)

А пока… передо мною уходит от поднимающегося светила, убегает прочь лиловая стена грозовых туч, извиваясь под напором ветра… и мне чудятся в облаках медведи, коровы, змеи и волки…

Мій кавовий настрій хвилями наступає, бо я п’ю його чорним пилом рослин, що від Землі проростають, квітнучи, блякнучи, майорячи вітрами, наливаючи стогін води у зерна для того, щоб їх лоскотало Повітря та Сонце, а потім смоктала жадоба Вогню і каміння, допоки вони всі потраплять у мене... весели моє серце, співай про мій розум, вкривай пелюстками душу ніжну дрімотну мою!

Прыгаю, уворачиваюсь, бью… пальцы переплетаются с пальцами, хрустят кости, пот попадает в глаза, голова гудит от пропущенного удара в челюсть… он – это я. И каждый раз мы вместе, в этой огромной пустой комнате. Мы одинаковые. Только тень лежит на его лице, и от этого он кажется вырезанным силуэтом из чёрной бумаги. Впрочем, я не знаю, как видит меня он…

Он – это я. Бесконечная драка с самим собой. Перевеса нет: мы угадываем движения друг друга, мы одинаково устаём.

Сейчас у нас в руках ножи. Острые кухонные ножи с пластмассовыми рукоятями. Лезвия противно скрипят друг о друга. У нас обоих уже кровоточат несколько неглубоких порезов. Кровь пропитывает рубашку, и она неприятно прилипает к коже. Но преимущества нет. Опять ничья.

Он – это я. Тогда нет никакой разницы. Когда понимаешь это – становится очень легко и просто. Нужно поскорее это прекратить.

И когда он-я в очередной раз бросается вперёд, я не отпрыгиваю, а убираю руку с ножом в сторону, позволяя его-своему лезвию войти в живот.   

Я є той, хто я є. Тупо, але правда. Я є таким, бо народився там, де народився; виріс там, де виріс; був вихований саме цими людьми, книжками, музиками, фільмами, почуттями, друзями, дівками, напоями, куревом та ганджабасом... гори та моря класні, але вони були потім, а спочатку був Дніпро. І був він великим-великим. Дніпро – це Україна. Він тече посередині і тримає все укупі. Бо інакше все було б у дупі. Тупо, але знов ж таки правда. Галичани та дончаки погризлись б на смерть, коли б не було середини. А Київ, при всій моїй повазі, нічого б не вдіяв, лише б заламував у тузі руки та їздив по вухам умнячними понтами.

Спогади дитинства як кришталеві нашарування. Треба пильно вдивлятися углиб, але якщо вже щось розгледів – то згадаєш повністю та назавжди.

„Володимир на столі, а це його срібло” – напис на середньовічній монеті, вичитаний у підручнику історії вабив мене як ритмічне закляття. Хотілося повторювати та повторювати його.

Тепер я розумію (чи то мені здається, що розумію) як міг почуватись юдей-книжник, що знав та любив старозаповітну на початку 20 сторіччя в якомусь зайобаному містечку за „чєртой осєдлості”, коли всі соплемінники довкола у ліпшому випадку шпрехали на ідіш. 

Мова душі моєї. Мова, що крутиться у мені в голові, де власна суверенна країна, і пішли всі на...

Не люблю холуйства. Не люблю, коли хтось пропонує одну гребінку, щоб всіх зачесати на „на пробор”. Не люблю церкву. Я не кажу за московський патріархат, це вже політика. Сам інститут церкви. Не люблю православну, але ще менш люблю католицьку чи уніатську... не кажучи вже про всяких баптистів сьомого дня.

Ось іще...

Сон у зимову ніч, або багато метушні з нічого...

І наснився мені Диявол. Він мене розбудив, сказав, що тре’ побалакати. Я сказав, що він може іти на хуй, бо я в нього не вірю, так само, як в старого параноїка Ягве. А ще мені завтра вставати о сьомій, я вже мобілку виставив. А він запита, чи є курити. Я дістав. Потім пускали дим у стелю, в мене навіть вийшло одне кільце з диму. А потім він ляснув долонею по своєму коліну і зник. А я опинився на полі. Всюди сніг. Довкола якісь люди. Багаття палять. То була Битва. Ну та сама, коли „воїнство з воїнством зійшлось на Небесах”. Коли „пав Денниця, син Зорі, з Небес на Землю”...

Багато молодих хлопців і дівчат. Всі перелякані, але кепкують одне з одного. Немиті, у хлопців щетина вже чималенька і вуса, у дівчат залишки косметики розмазані. Один прапор. Чорний, анархістський. Напис: „Не служитиму!” класика. Прапором хтось постійно махає. Коли прапороносець (ця) втомлюється, відразу підходить інший.

Їжі мало, всі напівголодні. З водою проблем нема – розтопи снігу у казані та пий. Купа людей біля намету, хлопці постарше, радяться. У середині сам пан Люципер, хто всю бузу заварив. Невиспаний, з колами під очима, зайобаний по самі гланди і злий шо той пісець. Тримається на ногах лише на люті та фірмовому гонорі.

Зброї багацько. Фінки, ланцюги, арматурини, кастети – привіт з мого аендешного дитинства та криміналістичного студіозівства. (пам’ятаю, у криміналістичному музеї на третьому поверху був людський череп, дбайливо складений патологоанатомами після того, як комусь в макітру потрапили картеччю. Шматочки кістки були жовтими, акуратно зціплені дротом і нагадували пазл. А я все думав, чи лишились на тих шматочках залишки хоч би яких думок...)

Потім почало світати. І все заворушилось. На табір у степу посунуло військо. Багато-багато, у омонівських одностріях, з щитами та кийками. Облич не видно, все сховано за шоломами. Трохи позаду їде архістратіг Мікаель. На баскому коні. У нього червоне обличчя упиря або алкоголіка. Він трохи скидається на генерала Грачова.

Коли між сторонами лишається не більш ста кроків, вся молодь починає щось кричати. Щоб було не так страшно. Особливо поряд надривається якась білява шмаркачка, років 15 максимум. Щось на зразок „сукіблядісукібляді!!!!!!!” і так багато разів.

А потім „омоновці” починають гупати кийками в щити і вже зовсім неможливо щось почути. А потім всі сходяться. Кривава юшка. Все навколо заляпано. (у голові думка – „так, напевно, було під Крутами”) останнє, що бачу – хтось з подертим, божевільним обличчям випинається з рук "омоновців" зовсім поряд з конем Мікаеля і смачно харкає червоним, перед тим як його остаточно валять та починають топтати. Він цілив у саму пику, але не долітає і ляпається на груди Мікаеля, забруднивши якусь яскраву цяцьку у формі могендауда. Архангела аж всього пересмикує від злості та огиди...

От такі, бля, архетипічні ігри півсвідомості

Добраніч :-)

Туман пасмами тягнеться у моє відкрите вікно... туман змішується з тютюновим димом...
Коли я вийшов надвір, туман вже вкрив місто обважнілою хмарою, закутав його, заховав від людських поглядів, що намуляли стіни багатоповерхівок.

Я дихаю туманом, заповнюю ним легені... солодким вологим повітрям – водою... відчуваю гіркий присмак диму від спаленого листя. Я йду вулицями, і машини важко пробиваються скрізь біли завіси своїми променями, здалеку тягнуться до мене, мов хочуть намацати щось, відшукати щось матеріальне, цупке, тверде... але їх фари безпорадно ковзають серед залитих молоком стін, а я завбачливо відступаю у тінь, і вони проїздять мимо.

Стою під деревами. Гілки, вже без листя, перекручуються над головою безкінечним валькнутом, вузлом Одіна... кетяги горобини видаються чорними. Зриваю ягоду, розкушую – кисло. Ще кисло, бо не було приморозків, які дають горобині солодощів на радість дрібному птаству.

Йду далі... ліхтарі розпливаються яєчним жовтком, розпливаються світлом. Неправду кажуть про світло, що розповсюджується воно миттєво. Бачу як воно тягнеться поволі, застигає, зупиняється...

Поодинокі вікна ще горять на темних прямокутниках домів. Але їх меншає, меншає...

Зверху будинки вже розтанули, злились з небом, їх не видно. Там сплять люди, і вони сплять у хмарах. Їх сни змішуються з туманом, і в ньому миготять дивні постаті, яких ніхто не бачить. Я живу на восьмому поверсі. Отож і я засну у хмарах, і мої сни вилетять у світ крізь шпарину вікна...

Жара заставляет вспоминать времена прохлады. Отчего-то я очень люблю туман. Чувствовать на лице эту влажную сырость. Вдыхать её, слизывая с губ мельчайшие капельки влаги

Как то раз в Карпатах, петляя на машине по горным дорогам, мы въехали прямо в облако, которое зацепилось за верхушку горы. Незабываемое впечатление.

Когда в тумане едешь по мосту через Днепр – на середине реки не видишь ни правого берега, ни левого. Только туман.

В один из туманных дней минувшей весны я набросал этот странный текст. Ни начала, ни конца… как будто реплика, вырванная из забытого разговора 

«…Если бы действительно была какая-то разница, если бы была. Я часто об этом думаю, идя по улицам, особенно, когда всё вокруг застилает туман. Люди кажутся (кажутся, а что если это так и есть?) какими-то размытыми смутными фигурами, бредушими медленно или наоборот летящими быстро к какой-то несуществующей цели…в эти моменты я особенно остро воспринимаю собственную реальность и реальность окружающего мира, мне кажется что я разговариваю с туманом и деревьями…туман чуствуется гораздо реальней и жизненней чем те люди, которые сквозь него идут… Мне кажется, в такие моменты есть только туман и я… А если мне случайно доведётся столкнуться с каким-то прохожим – я пройду сквозь него как сквозь облачко пара. Только я – и туман, да неверные тени скользящие вокруг. Когда я достаю сигарету и зажигалку и прикуриваю – я чуствую что этот огонёк – единственный реальный огонь на сотни километров вокруг, а фонари пробивающиеся сквозь туман у меня над головой – не более чем подобие света, что-то вроде болотных гнилушек, которыми забавляются водяные, когда заманивают путника в трясину…»