Тільки-но подивився чудовий корейський фільм „2009 рік – стерта пам’ять”

[sparrow_hawk_ua]

Історія така: у 1909 році у Харбіні було вбито японського міністра, після чого політика Японії поступово стала такою, що завела її у безодню, бо вона пішла до Німеччини, а не до Сполучених Штатів. Але от вбивство попереджено – і виникає альтернативна історія. Історія де Японія стала на бік переможця, де вона воювала під час 2 світової разом із Америкою, де атомну бомбу скинули не на Хіросіму, а на Берлин. Де Японія не була позбавлена анексованої Кореї, і Корея лишилась її колонією. Японія увійшла у Раду Безпеки ООН та стала наддержавою. І от 2009 рік – Корея – провінція Японської Імперії. Корейці у більшості своїй змирились та співпрацюють з режимом, хоча їх вважають за людей другого сорту та всі визначні посади займають японці. Окремі відчайдухи з КРА – Корейської Республіканської Армії ведуть боротьбу, але їх нищать треновані японські спецслужби, зокрема JBI – Japan Bureau of Investigations.

Молодий працівник JBI – кореєць, але вірно служить режиму. Вояки КРА нападають на музейну експозицію корейської старовини, і молодий полісмен не вагаючись розстрілює повстанців, хоча один намагається йому сказати: „Що ж ти робиш? Ти ж кореєць!”

Але поступово ниточка за ниточкою виводять полісмена на факт, що вояки КРА намагались захопити один з артефактів – кам’яний півмісяць. Корейці вклоняються Сонцю та Місяцю, це їх найбільш великі боги (як й усіх традиціоналістів, що їх монотеїсти звуть „язичниками”, зрештою). З’ясовується, що за допомогою магії цього артефакту можлива подорож у минуле – лише в один кінець. Але цього досить, щоб послати вбивцю та змінити історію. Виявляється, японські науковці у „нашому” варіанті історії надіслали до 1909 року японського командос, який вбив терориста, попередив замах та повернув колесо історії на інший шлях. 

Дізнавшись про це, полісмен рве з японськими спецслужбами та приєднується до повстанців. Вони всі гинуть, але він проривається до півмісяця і до минулого та зупиняє посланця-японця. Таким чином, теракт скоєно, міністра забито, історія йде звичним шляхом. Завершується фільм сучасною „звичною” Кореєю, де вчителька у Палаці Боротьби за Незалежність розповідає малятам про їх предків, що наклали головою у боротьбі за свободу та показує старі пожовклі світлини хлопців та дівчат, що посміхаються у об’єктив. Хлопців та дівчат, що ніколи не постаріють, бо вмерли молодими.

Фільм надпотужний у ідеологічному сенсі. Я щиро заздрю корейцям, що знімають таке кіно. Нам треба таке кіно. А то досі замість шанувати своїх повстанців, що віддали все за те, що нам сьогодні таке звичне – за нашу Україну, ми принизливо рядимось: „Чи призначати їм пенсії, чи ні?” Та ще позираємо при цьому на північного хана, тьху, сором.

Крім того, фільм знято у прекрасній операторській манері, впевнена, доречна музика, віддана гра акторів. Там ще багато цікавих сюжетних ліній, я лишень окреслив головну.

До мого сорому, я, як й більшість європейців, маю ваду – погано запам’ятовую азійські прізвища, так що акторів та режисера не назву.

Резюме: раджу подивитись.

P.S. трохи нагадує „Останній бункер” – та ж проблема, коли представник нації усвідомлює, що вбиваючи повстанців, він вбиває своїх братів, а тим самими служить справжнім ворогам.

Comments

[volodya-geek.livejournal.com]

Помираю за хорошими фільмами... Дякую за огляд, спробую знайти.